Життя О.Харківа та його молодого асистента обірвалася саме в часі виконання ними розписів одного з греко-католицьких храмів у с. Завадів, парохом якого був батько Зенона Богдан Охримович. Про цю трагедію досі пам'ятають старожили Завадова, пригадуючи, що внутрішня оздоба храму на той час була лише розпочата, і художники встигли розписати Святилище. Мешканці згадали й те, що за час виконання цих робіт у церкві зібралася ціла гора яєчної шкарлупи, що підтверджує спосіб, який використовували О.Харків та З.Охримович для стінопису. 5 жовтня 2002 року автор цієї статті спільно з парохом храму о. Степаном Горіним і дяком Степаном Лесишиним зробили обстеження поліхромії, не виявивши слідів тогочасних робіт. Після цієї поїздки пошук було продовжено на інших церковних об'єктах, яких у біографії Олександра Харківа було ще немало...

Щоб прізвище художника, що творчо зреалізував себе у Галичині, не видавалося міфічним, слід хоч побіжно познайомитися з його біографією. Народився 1 березня 1897 року в м. Кременчук на Полтавщині, закінчивши місцеву реальну школу. Опісля поступив в Електротехнічний інститут у Петербурзі, закінчити який завадила Перша світова війна. З мобілізацією на фронт відбулася суттєва корекція уподобань О.Харківа, який невдовзі опиняється в українізованих частинах царської армії та пристає до українського національно-визвольного руху. У складі Армії Української Народної Республіки наприкінці 1920 року він опиняється в стані інтернації (табір у м. Каліш), де розпочинається його творча біографія. Один із „задротянців”, недавній випускник Київської малювальної школи Василь Крижанівський у табірних умовах організовує мистецьку майстерню, яку відвідує й Олександр Харків. Уже через кілька місяців початківець бере участь у першій збірній таборовій виставці, зініційованій літературно-мистецькою групою „Веселка”. Оглядач цієї експозиції поет Євген Маланюк, один з лідерів цього творчого середовища, відзначає, що акварелі Харківа слід трактувати як „суть студії, що мають вартість лише для автора їх”, але для молодого митця це стає моральним стимулом, і вже наприкінці 1921 року він стає студентом Краківської академії мистецтв.

Авторитетний професорський склад (Станіслав Дембіцький, Юзеф Мегоффер, Феліціян Щенсни-Коварський, Ян Войнарський) дозволив ще слабо зорієнтованому у мистецтві юнакові швидко набути належної кваліфікації в різних спеціалізаціях момументально-декораційного малярства. За роки навчання у Кракові з'явилися праці Олександра Харківа як у галузі станкового живопису, так і графіки (в техніці офорта). На старших курсах його було залучено до виконання реставраційних робіт на Вавелі, що уже само по собі було свідченням довіри до українського студента з боку академічної професури. Тоді молодим митцем було виконано у техніці фрески групу медальонів з образами євангелистів, відновлення поліхромії замко­вих кімнат, а також реставрацію фресок у Ягейлонській бібліотеці. Попри те, що О.Харків на виставках Гуртка діячів українського мистецтва у Львові (1922-26) доволі успішно виступив як графік-станковіст (у техніках офорта і меццо-тинто), все ж розбудова його перспективи відбувалася, насамперед, через галузь монументального малярства. 1926 року він виконує ком­плекс робіт по декоруванню української церкви Успіння Пресвятої Богородиці в лемків­ському селі Климківка. З цієї нагоди він так писав до одного приятеля: „Працюючи рівно рік для чужих людей на Вавелю, захотілось й хочеться працювати для Своїх, хоть тяжко робити з матеріяльного боку, но легко з духового й чуєш то приємне відчуття за своїх й для своїх мучишся". Володіючи добрими технічними навиками зі стінопису, засвоєними від висококомпетентних краківських педагогів, Олекса Харків в процесі праці над даним об'єктом застосовував дещо інші рецепти. Очевидним було його намагання зрозуміти секрети майстерності давніх українських монументалістів. „Ця ікона на мурі олійне зроблена, —писав він.— Варив клей сам. ґрунт левкас, композиція, на вказівках дереворітів XVII в., (...) кольорит старой традіції". Технічний бік виконання органічно підтримує іконографія і стилісти­ка. У відірванні від досвіду інших практиків українського модерного церковного малярства О.Харків творив свої формально-мистецькі принципи й власне концепцію де­корування храмів, що врешті спри­чинило б наступні замовлення для церков ряду сіл Західної України.

Церковна сфера інтенсифі­кувала творчу віддачу Олекси Харківа в цілому. 1928 року переї­хавши до Яворова, він переймає посаду вчителя малювання і ри­сування семінарії сестер Василіянок та Української гімназії ім. О.Маковея. Шість років перебу­вання на Яворівщині були надзви­чайно плідними. За той час він створив цілий ряд акварельних та олійних пейзажів, жанрово-побуто­вих композицій, зафіксував деякі суто етнографічні сцени. Із збере­женої групи творів більшість має етюдний характер, але виконані вони в живому малярському ключі, через що зберігають свіжість ав­торських вражень і настрої, які й спонукали братися за ці мотиви. За своєю програмою це суто реалістичні твори, за способом відтворення близькі до імпресіоністичних. Центральним образом, створеним ним у цей період в ділянці станкового малярства, стала „Яворівка” (1933, олія) — поколінне зображення вродли­вої молодої жінки у народному строї. Цей твір отримав суспільний резонанс, і він навіть експонувався в Українському павільйоні Всесвітньої виставки у Чікаго (1933-34). У Яворові Олександр Харків проводив активне суспільно-громадське життя, зблизився з чільними представниками місцевої інтелігенції, ініціюючи розмаїті творчі заходи та виступаючи з лекціями з мистецької тематики. Цікавість до регіональних особливостей цих теренів Галичини, він ретельно фіксував культурно-побутові артефакти, збирав зразки народного мистецтва. В цьому процесі він опинився серед групи активістів створення історико-етнографічного музею „Яворівщина”, який невдовзі отримав офіційний статус і фігурував у реєстрі культурницьких інституцій на різних міжнародних музейницьких форумах. Натомість це не було на заваді його особливого захоплення галуззю монументально-декораційного (церковного) малярства. Впродовж стислого часу (1929-33 роки) йому вдалося виконати поліхромію кількох церков навкого Яворова – у селах Наконечне, Прилбичі (рідне село митрополита Андрея Шептицького), Вільки Роснівські, Старе Село. Характерно, що при виконанні відповідних робіт художник прислухався до по­рад авторитетів від церковного мистецтва. Так, 1931 року він запрошував для ознайом­лення з реставрованим ним іконостасом для церкви у селі Завадів (біля Яворова) директора Національного музею Іларіона Свєнціцького. Такі ж стосунки з діяч

Завершальний період життя й творчості О.Харківа позначений особливою динамі­кою. Крім великих, комплексних робіт з оздоби церков він активно практикує пленер­ний живопис, обійшовши усі околиці цього галицького містечка. Виконані у другій половині 1930-х років пейзажні твори можна було б вважати своєрідним мистецьким ансамблем, бо у них втілені концептуальні засади Харківа-живописця, тонкого лірика, інтуїтивіста, блискучого техніка-виконавця. Тут же ж він продовжує реалізувати себе в збирацькій і дослідниць­кій сфері, що переросло у співучасть в організації регіонального історико-етнографічно-го музею Верховина. Для його колекцій художник подарував власноруч зібрані зразки вуставок вишиваних сорочок. У Стрию він працює у дівочій гімназії та Учительській семінарії, де, крім викладання фахових мистецьких дисциплін, організовує художню самодіяльність, малює декорації до аматорських вистав, проводить літературні вечори. Крім олійних картин працює над малими формами графіки, зокрема екслібрисами, виконує оригінальні малюночки для деяких приватних щоденників (так званих „пам'ятників”). Глибина відданості полтавчанина життю української інтелігенції невеликого галицького містечка була такою, що не давала йому часу підтримувати дієві контакти з численними колегами, що у Львові консолідувалися навкого Асоціації незалежних українських мистців (АНУМ). Художник створив своє родинне вогнище, жив з дружиною та сином. Кінець 1930-х років — вершина інтелектуального розвитку О.Харківа. Він виріс у масштабну громадсько-культурну особистість, рівень його творчих завдань зростав. А разом з цим наближалася зовсім неочікувана трагічна розв'зка.

Якби в її передчутті художник малює станкову картину, за якою згодом хтось закріпив назву „Моя доля”. Намальований незадовго до трагедії цей твір став дивовижним документом проникливої чуттєвості худож­ника. Розрізняючи два емоційні плани картини — передчуття і погляд в минуле, можна вгадувати певну невлаштованість автора у тогочасному потоці життя, Закинуте на ма­ленький острівець посеред річки Стрий викорчуване дерево вносить елемент тривоги у влагоджений пейзажний мотив. Скупість ландшафту, далекий горизонт, мінорний коло­рит — жодної штучності в зоровому описі побаченого, а отже справжність душевної настанови автора. Мотив, знайдений Олександром Харківим недалеко від місця, де він виконував свою „лебедину пісню” церковного малярства.

...Пошук автентичних фрагментів розписів О.Харківа у церквах Яворівщини автору не вдавалося знайти, аж тут, у січні 2003 року, телефонний дзвінок о. Степана Горіна, пароха церкви у підстрийському Завадові: „Знайдено!”. Проводячи санітарне прибирання храму до свят, він спільно з дяком Степаном Лесишиним зняли з центральної нави вівтарної частини полотняний образ св. Михайла, ім'я якого має сьогодні церква, а за ним, на стіні – прекрасно збережений образ св. Юрія на коні (спершу храм був збудований на честь цього святого). Остання монументальна праця Олександра Харківа, виконана у співавторстві з початкуючим художником Зеноном Охримовичем!

Коли в автора цієї публікації настав час особисто познайомитися з дивом збереженим фрагментом, хвилюванню не було меж. Ця знахідка є непересічною як для історії українського мистецтва, так і для новітньої історії України взагалі, зважаючи на складну долю Української Церкви та національної культури. Востаннє пензлі митців торкалися цього малярського шедевру 13 вересня 1939 року, напередодні фатальної події у передмісті Стрия. Фрагмент висотою понад 2,5 метри, з не менш 1,5 метровою шириною, добре збережений, майже без втрат фарбового шару, з невеликими тріщинами. Колір згармонізований, стилізація зображення від справді великого фахівця монументального малярства. Іконографічна схема смілива й оригінальна. Ракурс у зображенні здибленого білого коня з добре посадженою фігурою святого, світлотіньове письмо – все вказує на масштабно закроєну ідею розпису, втілення якого було призупинене трагічною загибеллю авторів...

Кілька днів пізніше на західноукраїнські землі прийшла радянська влада з авторитарним правлінням та приматом атеїзму. Доля храму на якийсь час стала невизначеною, а з подіями Другої світової війни Стрийщина, як і вся Україна, потрапила в зону інших трагічних ситуацій. Тривалий час храм (закладений був ще 1927 року) не виконував своєї первинної функції. Неповнота його внутрішньої оздоби відтерміновувала його використання. Щасливим чином під час його віднови у 1982 році (про що свідчить настінний напис з переліком імен і прізвищ усіх, хто спричинився до цієї роботи), фрагменту стінопису 1939 року не було записано. Таким чином було збережено один з найцікавіших зразків українського монументально-декораційного мистецтва Галицької України міжвоєнного двадцятиліття. Цей зразок дає підставу вважати, що за наявності високих критеріїв церковної поліхромії, заданих практикою Модеста Сосенка і закріпленою Михайлом Осінчуком, Павлом Ковжуном та деякими іншими професійними митцями монументальне малярство Галичини розвивалося не одновекторно, а вбирало у себе багато цінних досвідів образотворчого модернізму. При тому, що Олександр Харків не належав до митців радикальних поглядів, йому вдалося внести у цю творчу галузь багато глибоких формально-образних характеристик, з якими національне мистецтво злучується з іншими суміжними явищами європейського модернізму.

Роман Яців

Погляди, висловлені у записах UkrainArt блогу, є власними поглядами їх авторів і не обов'язково відображають нашу, як упорядників сайту UkrainArt.com, позицію. Також, ми не несемо відповідальності за зміст коментарів, опублікованих під окремими записами блогу.