Вчитель відкривав світ композиції; налаштовував використовувати модульність й технічні засоби постімпресіонізму, досвід Поля Сезанна через рослинний ґеометризм народного мистецтва, що у своїй багатоґранності форми творило прекрасну перспективу безконечності пошуків. Непомильний шлях, та не простий для зрозуміння.
Сельські, у товаристві художників, медиків й музикантів, після війни, планували пленери в Карпатах. Для багатьох це був початок "стихії" власної творчості.
Із спогадів Карла Звіринського довідуємося про метод викладу фахових предметів:
«Його (Р. Сельського) студенти часто говорили, що сказане ним «починали розуміти через півроку». Це не перешкоджало йому впливати на процес і результати їхньої роботи, причому, він ніколи не брав пензля в студента і не малював на його полотні. Найбільше, що час від часу він застосовував, - то рисунок на окремому листку, в якому вказував на залежність форм і тонів, їх зв'язок через наближення чи контрасти. Часом змішував колір на палітрі, проте покладення його на полотно залишав учневі. Були й окремі випадки, дуже рідкісні, як це було, наприклад, зі мною, коли ми вийшли на першому курсі на планер в околиці інституту побіч старої цегальні (на місці сьогоднішнього стадіону «Україна») надзвичайно романтичні старі дерева з дивною приміською архітектурою, несподіваними формами дахів, радше з огляду мого захоплення в той час імпресіонізмом, асоціювалися з мотивами Ван Гога, Піссарро, Сісслея. Я мав якісь особливі труднощі з визначенням кольору і тону неба по відношенню до дахів і дороги, і мимо його словесної коректи, все стояло на своєму місці. Я просто не «бачив» цього так, як він мені вказував. І тоді він поклав мені кілька плям над горизонтам на небі і до них «поставив» дорогу і дахи. Мені відразу стало ясно. Відношення і залежності кольорів і тонів по відношенню до себе, їх залежності лежали в основі його коректи».
Володимир Патик і Карло Звіринський жадібно вбирали усе сказане вчителем. І мріяли про спільні виїзди на етюди до Дземброні, Яремче, Рахова, Явірника, Микуличина.
Це сталося у 1952 році. Сельські разом із В.Патиком мандрували Карпатами впродовж двох місяців. Осідлість була в Микуличині.
Вперше для Патика сталася незабутня пригода — Сельський запросив студентів на вино; вони були для нього колегами — він — таємницею і енциклопедичними знаннями історії мистецтва.
«Життя розпочиналось» - згадує Володимир Патик -: "жили, по ранках вставали і йшли малювати. Предметом могло стати дерево чи квітка — багато неба і чистота барв. Малювали Карпати — в етюді Сельського дорога була рожева — дві гуцулки "сіли на плечі" найбільше їх турбувала та дорога. І Сельський терпеливо із гумором говорив про кольори у природі — так народжувались "оповідання Романа" - які отримували нові інтерпретації у надзвичайно дотепних переповідях Патика.
Маршрути змінювали, самі були частиною життя гуцулів.
Від Микуличина до Явірника йшли два кілометри із спорядженням.
"По дорозі зустрічаєм пастуха" — згадує В. Патик — він каже: "Туди не йдіть! Там на хребті біля тисячі побитих мадяр". Ми ішли далі, бачили в траві багато білих костей. Сельський одягнув шолом і ми по каменях зайшли в глухий ліс. Це був ліс після бурелому.
З Явірника повертались важко. Маргіт (Сельська)— веде далі Патик — « була втомлена і не могла іти далі (завжди ходила у взутті на високих підборах) — "хотіла лягти в мох і ночувати, але ж дерева гнилі наскрізь — треба іти. Як ченці, без їжі із шталюгами через плече дійшли до долини Женця. О 4-й годині надрано повернулись. Два дні зовсім не рухались.
Далі пішли на Хом'як, Явірник.
Погода не лімітувала: на долині дощ, а вгорі — сухо. Зійшли до Яремча. Дорога встелена патронами — а художники ішли повз червоні буки, сонце засвітить — небо синє. У Рахові мали багато пригод, малювали.
То був 1952 р." Патик готувався до захисту диплому.
Роман Сельський був талановитим педагогом: все, про що він говорив, мало логічний хід думки, усе задаровувало; був одержимий малярством і зовсім природньо запалював інших.
Власне у колі Сельських знайшов лінії дотику із П. Сезанном П. Боннаром. Їх творчість допомогла сконцентрувати власну духовну енергію у певній формі на зразках знаковості народного мистецтва. Від реалізму Сезанна до геометричної абстракції. Доброю школою були спроби «засвітити» елементи композиції на локальних кольороплощинах,очевидно, не без захоплення Матіссом. Період осмислення творчості Боннара, Сезанна, Дерена – був проблемою. Ідеальний світ мистецтва ішов паралельно до реалій України; а саме, «рішучих боїв з класовим ворогом». У біографіях, нині класиків українського мистецтва Карла Звіринського й Володимира Патика, є документальне свідчення щодо «вдовблювання соцреалізму», а саме текст наказу від 9 грудня 1949 року по ЛДІПДМ про їх відрахування із числа студентів «за упорне та систематичне пропагування формалізму в живописі, за злісне супротивлення реалістичній радянській школі, що виражається в ігноруванні вказівок викладачів по живопису та рисунку».
Дісталось й Романові Сельському : « … чому Сельський, до якого ходили студенти Звіринський і Патик, дружили з ним, не застеріг їх, не порадив боротися з формалізмом» - дошкулював на розширеному засіданні Вченої ради секретар парторганізації І. Толкачов. (В. Бадяк. Фундатори.- С. 91-95, Львів. 2007 р.) Було не просто абстрагуватись, допомагало вроджене почуття гумору в безкінечних «оповіданках» Р.Сельського. Він виховував молоде покоління мистців у єдності ланцюгового зв»язку із досягненнями історії й найновіших мистецьких порухів.
Володимир Патик шукав свою тему. Не давала спокою Шевченкова земля. На Черкащині зрозумів істину й у листі до Романа Федоріва писав : «…Художники дармо-пусто мріють тільки про Італію. Тут, у степу, таке високе небо, такі потужні білі полчища хмар на блакитному тлі, така широчінь,що аж жахно тобі стає… і валом напливає на тебе пшениця.
А недавно, піднявшись з балки на косогір, я відкрив для себе соняшникове поле. Я знаю,… що соняшники тисячу разів малювали до мене і будуть малювати після мене, але я перебував у захваті на цьому полі цілий день, і піду ще завтра, і піду , мабудь, післязавтра. Здавалось мені: потаємна сила, повна сонця, вітру, гудіння бджіл, вичунювалася з нетрів соняшникового поля , з його глибин.» Він часто жив серед розкішних пейзажів. Ловив їх на свої полотна. Потім у просторі низької ( там мені здавалось) для нього майстерні, шукав у волі асоціацій первинні враження. Такі паралельні світи трансформувались у сотнях етюдів, аби в котромусь із них вийти до гіпнотизуючої сили моменту істини. Ритуал роботи синхронізував із спогадами. Я мала щастя спостерігати Володимира Патика за роботою; він забував про сторонню присутність, в певний момент починав говорити про свої враження, аби за хвилину цілком забути про усе на світі. Одержимість і велика любов провадили його по сотнях, близьких і далеких, не завжди легких, мандрівок. Крім подорожей в Карпати, художники виїжджають у Крим, Прибалтику. Море, небо, повітря, білі площини тентів - це все у серії сонячних пейзажів.
Зорі наворожили йому гарну долю. Хлібні поля «співають весняними вітрами» (за Є.Маланюком), весела синь змушує танцювати «Трипільські мотиви» й « Яворівські іграшки», смутком повняться Бойківські хати, химерними монументами постають Вітряки й чудеса Львова. Він живе у соняшно - блакитній країні із могутніми вітряками й козацькою вольницею; із покинутими хуторами й щедрим цвітінням садів. Такі могутні річища Любови і Смутку на території « ще не поконаної Країни» - за сотнями картин містично-глибоких образів у творчості Володимира Патика мають оптимістичне майбутнє. Щоб поволі притомніли люди.
Євстахія Шимчук. Львів. 2009 р
Погляди, висловлені у записах UkrainArt блогу, є власними поглядами їх авторів і не обов'язково відображають нашу, як упорядників сайту UkrainArt.com, позицію. Також, ми не несемо відповідальності за зміст коментарів, опублікованих під окремими записами блогу.
